Головна > Події та заходи > Сумна правда стихів…

Сумна правда стихів…


А мати бійцям наказала відкрити труну…
Її відмовляли, їй ліки давали і воду…
Вона говорила: “Збирала його на війну –
Й до раю зберу, і ще раз помилуюсь на вроду”.

…Вона не зомліла, змінився лише її лик.
Вона лише стала одразу, як хмара осіння.
А потім поклала в труну вишиванку й рушник
І гладила тіло скалічене милого сина.

Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці –
І наче воліла рукою мару відігнати…
А потім сказали ми їй: «Вже прийшли панотці»,–
Вона все одно не дозволила нам закривати.

І більше ні слова не мовила вголос вона,
Лиш губи тремтіли, напевне, в молитві за сина,
А люди кругом шепотіли: «Страхіття… Війна…»
І старились очі її і чоло щохвилини.

Коли панотець говорив, що тепер лише Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох
Молитись віднині – за сина свого і за ката».

Ми всі оніміли: «Навіщо за ката? Чому?»
Її попрохав панотець розтлумачити людям…
«Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому
Що кара не може торкнутися виключно Юди»…

Коли вже ми їхали, нас провела до воріт…
Хрестила по черзі, сльозам – ні кінця, ні упину,
Що ми – говорила – віднині всі діти її
І що зобов’язані жити за себе й за сина.

Дала на дорогу нам їжі, води і вина,
А ще в рушникові строкатім – хлібину із сіллю.
Рушник вишивала для сина на долю вона,
А в сина ніколи, ніколи не буде весілля…

Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста,
Стояли в очицях згорьовані батько і мати…
Ми думали всі про одне, та не сміли сказати:
Земля українська не просто прекрасна – свята…

І. Доленник